Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 88

— А іще не мусить бути танців, — відрізав Метью, даючи мені зрозуміти, що категорія «танці» вміщає ще багато чого. — Ми дотримуємося правил Конгрегації. Якщо ми облишимо дратувати їх, то вони звернуть свою увагу на більш нагальні справи.

— Зрозуміло. Ти хочеш, щоби я прикинулася мертвою. А ти припиниш свою діяльність та намагання роздобути «Ешмол сімсот вісімдесят два». Так я й повірила! — З цими словами я підвелася і рушила до дверей.

Метью грубо й безцеремонно схопив мене за руку. І зробив він це так швидко, порушивши всі мислимі закони фізики.

— Сядь, Діано. — Голос Метью був так само грубий, як і його дотик, але я відчула химерне задоволення від того, що він виявив у спілкуванні зі мною хоч якусь емоцію.

— Чому ти так легко здався? — прошепотіла я.

— Щоб люди не викрили нас і щоб зберегти тобі життя. — Він підвів мене до софи і штовхнув на подушки. — Наша родина не дотримується демократичних традицій, особливо в такі часи, як тепер. Коли я кажу щось робити, ти мусиш робити це без вагань і зайвих запитань, зрозуміло? — Тон Метью недвозначно свідчив, що всяка подальша дискусія неможлива.

— А то що? — спробувала я спровокувати вампіра, але його гордовите мовчання злякало мене навіть більше, аніж слова, які він міг сказати.

Він поставив своє вино на стіл, і кришталевий келих спіймав світло свічок.

Я відчула, що падаю, цього разу — в яму з водою.

Яма стала краплею, крапля — сльозою, що блищала на білій щоці.

Сарині щоки заливали сльози, її очі почервоніли й розпухли. Ем була на кухні. Коли вона прийшла до нас, я побачила, що вона теж плакала. Вигляд вона мала розпачливий.

— Що? — спитала я, раптом хапаючись за живіт. — Що трапилося?

Сара витерла сльози пальцями з плямами від трав та спецій, якими вона користувалася для накладання заклять. Її пальці раптом подовжилися, а плями — щезли.

— Що? — спитав Метью, несамовито обертаючи очима, змахуючи маленьку криваву сльозу з білої щоки. — Що трапилося?

— Відьми. Вони вбили твого батька, — відповіла Ізабо переривчастим голосом.

Видіння зблякло, і я пошукала поглядом Метью, сподіваючись побачити в його очах звичну притягальну силу, яка допоможе мені відновити орієнтацію в просторі й часі. Наші погляди зустрілися, він підійшов і став наді мною. У його близькій присутності не було вже ані краплини колишнього комфорту.

— Я сам тебе уб’ю, перш ніж хтось встигне заподіяти тобі шкоду. — Здавалося, ці слова застрягали у нього в горлі, й він їх насилу вимовив. — А мені не хочеться тебе вбивати. Тож, будь ласка, роби, що я тобі кажу.

— Он воно як! — протягнула я, набравшись духу. — То ми дотримуємося застарілої упереджено-фанатичної домовленості, досягнутої майже тисячу років тому. Справу закрито.

— Ти не мусиш підпадати під дію цієї домовленості. Бо не маєш влади над своїми магічними здібностями і не розумієш свого зв’язку з манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два». Діано, в шато «Сім веж» ти будеш у безпеці від Пітера Нокса, але я вже казав тобі, що ти не можеш бути у безпеці поруч із вампірами. Жодна теплокровна істота не може. Ніколи.

— Ти не завдаси мені шкоди. — Незважаючи на те, що трапилося за останні дні, стосовно цього я була абсолютно впевнена.

— Можеш і далі триматися свого романтичного уявлення про вампірів, але я, попри всі свої намагання стриматися, теж полюбляю пити кров.

Я нетерпляче відмахнулася від його слів.

— Метью, я знаю, що ти убивав людей. Ти — вампір, ти живеш сотні років. Невже ти гадаєш, що я й справді думаю, що ти увесь цей час існував, харчуючись виключно кров’ю тварин?

Ізабо невідривно дивилася на свого сина.

— Казати, що ти знаєш, що я вбивав людей і розуміти, що це таке — то різні речі, Діано. Ти навіть не здогадуєшся, на що я здатен. — Він торкнувся свого талісмана з Вифанії й відійшов від мене швидкими нетерплячими кроками.

— Я знаю, хто ти. — І це був іще один пункт моєї абсолютної впевненості. Не знаю чому, але хоча доказів жорстокості вампірів — і відьом — ставало дедалі більше, я була інтуїтивно впевнена в Метью.

— Та ти сама себе не знаєш. А три тижні тому ти про мене навіть не чула. — Очі у Метью збентежено бігали, а руки, як і у мене, трусилися. Це стурбувало мене менше, аніж те, що Ізабо невідривно слідкувала за нами, аж подавшись вперед у своєму кріслі. Метью взяв кочергу, роздратовано шурнув поліняки в каміні й з силою відкинув її геть. Метал брязнув об кам’яну поверхню підлоги, видовбавши в ній чималеньку дірку.

— Ми з цим іще розберемося. Ти дай нам час. — Я намагалася говорити тихо й заспокійливо.

— Нам немає з чим розбиратися, — відказав Метью і знервовано заходив кімнатою. — Ти маєш надто багато неприборканої сили. Це як наркотик. Надзвичайно звабливий та небезпечний наркотик, яким би радо скористалися інші створіння. Ти ніколи не будеш у безпеці, поки поруч із тобою буде вампір або відьма.

Я була розтулила рота, щоб відповісти, але там, де стояв Метью, лишилося порожнє місце. А він стояв поруч зі мною і піднімав мене з софи, взявши за підборіддя своїми холодними пальцями.

— Я хижак, Діано, — сказав він спокусливим тоном коханця. Від сильного аромату гвоздики в мене запаморочилося в голові. — Для того щоб жити, я маю полювати і убивати. — Він різко і болісно відвернув моє обличчя вбік, оголивши перед собою мою шию. Його неспокійні очі забігали по моєму горлу.

— Метью, відпусти Діану, — мовила Ізабо спокійно і невимушено, та моя віра у нього і без цього залишалася непохитною. Він чомусь хотів мене налякати, але я не відчувала реальної загрози, такої, як від Доменіко.

— Їй здається, вона мене знає, маман, — зневажливо пирхнув він. — Але вона не знає, що то таке, коли спрага теплої крові підводить тобі живіт так, що ти божеволієш від бажання її скуштувати. Вона не знає, як сильно прагнемо ми відчути у своїх венах пульсування крові з іншого серця. Або як важко мені зараз стояти поруч із нею і не скуштувати її.

Ізабо підвелася, але стояла на місці.

— Метью, зараз не час вчити її.

— Бачиш, я можу не убивати тебе відразу ж, — проговорив він, ігноруючи матір і гіпнотично дивлячись на мене своїми чарівливими очима. — Я буду харчуватися тобою повільно, надбираючи твою кров потроху, щоб дати їй змогу поповнитися і наступного дня взятися за те ж саме. — Він ковзнув рукою від мого підборіддя до шиї, обхопив її і помацав великим пальцем пульс на моєму горлі, немов шукав підходяще місце, куди вп’ястися зубами.

— Припини, — різко кинула я. Його тактика залякування не спрацювала, бо тривала надто довго.

Метью різко впустив мене на м’який килим. Коли я відчула удар, вампір вже стояв до мене спиною, схиливши голову, у протилежному кутку кімнати.

Я втупилася у візерунок на килимі, що був між моїми руками та колінами.

Вир кольорів, надто численних, щоб їх розрізнити, завертівся перед моїми очима.

На тлі неба закружляло листя — зелене, брунатне блакитне й золотисте.

— Це твої мама й тато, — пояснювала мені Сара здушеним голосом. — Їх убили. Їх уже немає, дорогенька.

Відірвавши погляд від килима, я зиркнула на вампіра, що стояв спиною до мене.

— Ні, — похитала я головою.

— Що таке, Діано? — Метью різко обернувся і тривога швидко придушила в ньому хижака.

Вир кольорів знову захопив мою увагу — зелені, брунатні, блакитні, золотисті. То були листочки, які спіймав вихор на поверхні озерця; вони падали на землю довкола моїх рук та колін. Біля купки розкиданих стріл лежав кривий полірований лук і наполовину порожній сагайдак.

Я потягнулася до лука і відчула, як його туга тятива вп’ялася мені в плоть.

— Метью, — попередила Ізабо, злегка понюхавши повітря.

— Та знаю, знаю, бо теж відчуваю запах, — похмуро відповів він.

«Він твій, — прошепотів чийсь химерний голос. — Не відпускай його».

— Знаю, знаю, — нетерпляче промимрила я.

— Що ти знаєш, Діано? — спитав Метью, ступивши крок до мене.