Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 89

Марта прожогом кинулася до мене.

— Не чіпай її, — просичала вона. — Ти що, не бачиш, що дитина зараз в іншому світі.

А я не була ніде, я застрягла між страшним болем від втрати батьків та чітким розумінням того, що невдовзі Метью теж піде в небуття.

«Обережно», — попередив химерний голос.

— Надто пізно. — Відірвавши від підлоги руку, я гепнула нею об лук і розтрощила його навпіл. — Надто пізно.

— Що пізно? — спитав Метью.

— Я покохала тебе.

— Не може бути, — насилу вимовив він. У кімнаті стало тихо-тихо, тільки дрова в каміні потріскували. — Щось аж надто швидко.

— Яке у вас вампірів, дивне ставлення до часу! — задумливо мовила я, і досі не в змозі вивільнитися з приголомшливої суміші минулого й сьогодення. Однак слово «покохала» погнало усім тілом хвилю власницьких почуттів і таки повернуло мене до безпосередньої реальності. — Відьми не мають у розпорядженні століть, щоб когось покохати чи розлюбити. У нас це відбувається швидко. Сара каже, що моя мати покохала мого батька в ту ж саму мить, коли його побачила. Я ж покохала тебе тоді, коли передумала гепнути тебе веслом на міській пристані Оксфорда. — Кров у моїх венах стиха заспівала. Марта отетеріло поглянула на мене — то вона теж почула.

— Ти просто не розумієш. — Голос Метью прозвучав так, немов він, як і лук, тріснув навпіл.

— Розумію. Конгрегація спробує мене зупинити, але вона не зможе вказувати мені, кого любити. — Коли мене позбавили моїх батьків, я була ще дитиною, була ще не в змозі приймати власні рішення, я просто робила те, що казали мені дорослі. Але тепер я сама — доросла і я воюватиму за Метью.

— Офіційне попередження від Доменіко — ніщо в порівнянні з тим, що ти можеш очікувати від Пітера Нокса. Те, що трапилося сьогодні, можна назвати спробою зближення, дипломатичним ходом. Ти не готова протистояти Конгрегації, Діано, щоб ти не думала. А якщо ти проти них виступиш, то що тоді? Якщо знову оживити задавнену ворожнечу, то ситуація може вийти з-під контролю, і ми станемо вразливими для людей. Може постраждати твоя родина. — Слова, що їх кидав мені в обличчя Метью, були навмисне жорстокими, щоб я зупинилася й замислилася. Але все, що він казав, не могло переважити те, що я до нього відчувала.

— Я тебе кохаю, і тому не збираюся зупинятися. — У цьому я також була впевнена на сто відсотків.

— Ти мене не кохаєш.

— Я сама вирішую, кого я кохаю, як і коли. Припини вказувати мені, що я маю робити, Метью. Може, й правда, що мої уявлення про вампірів є романтичними, але тобі слід кардинально переглянути своє ставлення до жінок.

Він не встиг відповісти, як на отоманці застрибав телефон. Метью вилаявся окситанською; напевне, то була дуже міцна лайка, бо навіть Марта отетеріло зиркнула на нього. Він нахилився і спіймав телефон, який мало не гепнувся на підлогу.

— Що таке? — гаркнув він у телефон, прикипівши до мене поглядом.

На протилежному боці лінії почулося незрозуміле бурмотіння. Марта й Ізабо обмінялися стривоженими поглядами.

— Коли?! — Голос Метью прозвучав як гарматний постріл. — Вони нічого не забрали? — Я аж лоба наморщила, вражена гнівом, що бринів у його голосі. — Слава Богу. Пошкодження значні?

Поки нас не було, в Оксфорді щось трапилося, найімовірніше — пограбування. Мені хотілося сподіватися, що не в Старій хатинці.

Голос на протилежному кінці озвався знову. Метью витер рукою люба.

— Що ще? — спитав він, підвищуючи голос.

Знову запала тривала тиша. Метью відвернувся і, підійшовши до каміна, сперся на полицю і розчепірив пальці.

— Досить дипломатії, — сказав Метью і стиха вилаявся. — Я буду у вас за кілька годин. Ти зможеш мене зустріти?

Це означало, що ми поверталися до Оксфорда. Я підвелася.

— Чудово. Я зателефоную перед посадкою. Стривай, Маркусе. Дізнайся, хто іще, окрім Пітера Нокса та Доменіко Мікеле є членами Конгрегації.

Пітер Нокс? Шматочки головоломки заклацали, складаючись докупи. Не дивно, що Метью так швидко повернувся до Оксфорда, коли я сказала йому, хто такий чаклун у коричневому костюмі. Це також пояснювало, чому він так швидко хотів мене спекатися тепер. Ми порушували домовленість, і обов’язком Нокса було втілення цієї домовленості в життя.

Метью урвав зв’язок і ще кілька секунд стояв, вхопившись рукою за камінну полицю, немов хотів примусити її скоритися його волі.

— Це був Маркус. Хтось намагався вдертися до лабораторії. Мені треба повернутися до Оксфорда. — Він обернувся; очі його були наче мертві.

— Все гаразд? — спитала Ізабо, стрельнувши занепокоєним поглядом у мій бік.

— Їм не вдалося здолати систему безпеки. Однак мені треба переговорити з університетським начальством про гарантії, щоб ті, хто намагалися проникнути до лабораторії, не змогли зробити цього наступного разу. — Щось у розповіді Метью не клеїлося. Якщо грабіжники зазнали фіаско, то чому він так занепокоєний, чому на його обличчі не видно полегшення? І чому він хитає головою, дивлячись на свою матір?

— А хто ці грабіжники? — обережно поцікавилася я.

— Маркус достеменно не знає.

Дивно — якщо зважити на надприродний нюх вампірів.

— То були люди?

— Ні.

Знову ми повернулися до односкладових відповідей.

— Піду зберуся, — сказала я, йдучи до сходів.

— Ти нікуди не поїдеш. Ти залишаєшся тут. — Від цих слів я заціпеніла, як вкопана.

— Але ж мені краще бути в Оксфорді, разом з тобою.

— В Оксфорді зараз небезпечно. Коли ситуація зміниться, я за тобою повернуся.

— Та ти ж щойно сказав мені, що нам слід туди повернутися! Вирішуй, Метью. Звідки виходить небезпека? Від манускрипту і відьом? Пітера Нокса та Конгрегації? Чи від Доменіко Мікеле та вампірів?

— Ти що, не чула? Небезпека загрожує мені, — відрізав Метью.

— Чому ж не чула? Чула. Але ти від мене щось приховуєш. А обов’язок історика — розкривати таємниці, — тихо пояснила я. — І мені це вдається дуже добре. — Він був розкрив рота, але я перервала його. — Досить надуманих причин та фальшивих пояснень. Вирушай до Оксфорда. Я залишаюся тут.

— Тобі згори нічого не треба принести? — спитала Ізабо. — Може, візьмеш пальто? Бо звичайні люди швидко вирахують тебе, якщо ти будеш в одному светрі.

— Лише мій комп’ютер. Мій паспорт у сумці.

— Я принесу. — Бажаючи хоч трохи відпочити від зібрання всіх Клермонів одразу, я кинулася сходами нагору. У кабінеті Метью я зупинилася, озирнулася, оглядаючи кімнату, де було так багато від нього.

Поблискування сріблястої поверхні лицарського панцира у світлі каміна привернуло мою увагу, і крізь мою свідомість пронеслася блискавкою купа облич — наче комети в нічному небі. Серед них була бліда жінка з величезними блакитними очима та милою посмішкою, іще одна жінка, чиє чітко окреслене підборіддя та широкі кутасті плечі випромінювали рішучість; був там і чоловік із гачкуватим яструбиним носом, що зіщулився від страшенного болю. А ще інші обличчя, та я розпізнала серед них лише обличчя Луїзи де Клермон. Вона тримала перед лицем скривавлені пальці, з яких капала кров.

Я спробувала опиратися притягальній силі видіння, і обличчя зблякли, від чого моє тіло затряслося, а думки спантеличено заплуталися. Аналіз моїх ДНК свідчив, що видіння з’являться рано чи пізно. Але їхня поява була абсолютно несподіваною, як і те, що вчора увечері я зависла в повітрі, коли танцювала з Метью. Немов хтось витягнув із пляшки корок, і моя магія — нарешті вивільнена — чимдуж кинулася до отвору, назовні.

З розетки, до якої був під’єднаний комп’ютер Метью, я висмикнула шнур і вкинула його до сумки разом із комп’ютером. Його паспорт, як він і казав, був у передній кишеньці сумки.

Коли я повернулася до салону, Метью сидів із ключами в руці, а на плечах у нього була накинута замшева куртка для господарчих робіт. Марта ж, щось бурмочучи, ходила туди-сюди в залі.

Я віддала йому комп’ютер і стала якомога далі від Метью, щоб впоратися з сильним бажанням іще раз доторкнутися до нього. Він поклав ключі до кишені й узяв сумку.