Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 17

-- Я б ніколи не хотіла оплакувати рідних дітей. Яке горе, для батьків цього хлопця.

-- Ми були з ним знайомі, його звали Малтвер. — промовив у відповідь хлопець, і тісніше пригорнув до себе подругу.

Після похорон , виставили посилену варту. Крістур і своїм людям наказав , стати на пости.

-- Я ніколи не думав, що знову доведеться рятуватися від шорхів. Гадав, що наше плем’я , достатньо далеко втекло від них. — в голосі чоловіка чувся справжній розпач. — Невже вони знищать всіх нас? Як з ними боротися? Вже все навкруги кишить ними. Ми більше не господарі на своїй землі.

Крістур сидів біля багаття разом зі своїми новими знайомими та старостою Мартіном . Ніхто не хотів спати. Хоч день і був дуже важкий, та сон не йшов на думку. Після розповіді Малтвера, розуміли що чудовиська поряд, і треба бути на сторожі. Селяни в день , звалили кілька дерев, і тепер вид вогнищ , було видно як в день. Люди, власною шкірою , відчували присутність ворога. Всі розуміли, болото, теж тимчасовий захисток. А куди потім? Де сховатися від зла, що іменують шорхи?

Карол сидів разом зі старшими чоловіками, він весь час був мовчазний і не відводив погляду від вогню.

-- Про що замислився, юначе?— звернувся до нього Муеро.

-- Я зараз вам розповім, тільки не смійтеся з мене. Якщо підземлян не можна перемогти силою, то можливо нам допоможуть чари?--- Карол глянув на старого чаклуна.

--- Ці міркування, не могли оминути твого розуму, Кароле. --- загадково відповів Лісовик.

--- Ти про що?

--- Про дар Богів Світла і Добра, який тобі дістався. Ти розумієш про що, я, кажу.

--- Ми не розуміємо. --- втрутився в їхню розмову, Крістур.

--- Карол з дитинства обдарований, бачити те, чого інші не бачать. --- пояснив чаклун.

--- І яку користь, ми, з цього, можемо мати?

--- На нього чекає, Орнагул.

--- Хто такий, цей Орнагул? --- загорівся цікавістю, Карол.

--- Він найвидатніший чарівник сучасності. Лише він здатний нам допомогти. І тобі, хлопче потрібно піти до нього. Він сам прохав направити тебе до нього.

--- Якщо і справді, лише диво може нас врятувати. Треба відправлятися в путь. --- погодився з Лісовиком , хлопчина.

--- Туди далека дорога, сам ти її, не здолаєш. От прийдемо на болото, і все добре обміркуємо.

--- Муеро каже діло. --- підтримав старого, Мозус. --- Потрібно все, як слід обміркувати.

Весь свій не хитрий скарб , селяни зібрали заздалегідь, і тепер лише чикали світанку. Та через захмарене, низьке небо , він ніяк не приходив. Наче сама природа повстала проти людей. Але ніч не може тривати вічно . На сході почало сіріти, прийшов новий день. Запрягли коня в єдиний віз і поспіхом рушили від краю лісу, і від широких степів, де зараз хазяїнували шорхи. До Карола підійшов шутім, і винуватим голосом попрохав:

--- Послухай! В мене, до тебе, я прохання.

--- Про що, ти?

--- Розумієш, я трохи злякався, і коли ми, з Муеро, в перше, прийшли до табору, я нічого не взяв з собою в дорогу. Ти не погодишся піти зі мною, до мого будиночка, щоб я, міг дещо з відтіля забрати? Це не займе багато часу, ми швидко всіх наздоженемо.

--- Добре! Тільки попереджу старших, щоб не хвилювалися. --- погодився Карол.

--- Про яку мандрівку, ви знову розмовляєте? --- несподівано пролунав голос Мілени.

-- Міленко? --- трохи зніяковіло, пробубнів Карол. --- Нам з тобою, доведеться не надовго, знову попрощатися.

-- Це ж чому?— здивувалась , вона.

--- Потрібно допомогти Шутімові, забрати з його оселі, деякі речі.

-- А чому, саме ти, повинен іти? Адже є старші за тебе чоловіки. — не вгавала Мілена.

-- Ну не сердься на мене. Я швидко повернусь.

-- Я піду з вами. — рішуче мовила дівчина.

-- Ні. Я піду з Шутімом. У двох нам буде зручніше, а ти, чекатимеш мене у поселенні болотників.

--- То я, тобі заважаю?

--- Ну що, ти, вигадуєш? Ти, для мене, найгарніша дівчина у світі! Я дуже сумуватиму за тобою. І намагатимусь повернутися як найшвидше!

Мілена нахилила голову і крізь сльози промовила:

-- Ти весь час кудись зникаєш, мені погано без тебе. Я тільки і роблю, що чекаю на тебе.

-- Ну в цьому є і гарна сторона. Я тобі не набридну.

Карол поцілував подругу в носика і провів долонею по русявому волосі. Йому теж не хотілося її залишати, та він не мав права ризикувати її життям. Міла, мабуть відчула його турботу, вона обхопила його шию руками і обсипала дороге обличчя поцілунками. Хлопець оторопів, від несподіванки, а коли прийшов до тями, то дівчина вже бігла доганяючи маленький караван , що зникав в глибині лісу. Їй було трохи соромно за свій вчинок, та вона не шкодувала про зроблене. Її щічки горіли рум’янцем, а очі світилися щастям. Орика уважно подивилася на дочку, потім перевела погляд на чоловіка, той теж помітив як збуджена Міленка. Подружжя переглянулись і мабуть пригадали свої залицяння, подарували одне одному, ніжні посмішки. Перус пригорнув до себе дружину. Ніщо так не тішить батьків , як щастя власної дитини. Мозус ішов попереду, разом з Крістуром , він ніс на своїх широких плечах Мартінових близнюків, чім дуже тішив дітлахів. Він їх то підкидав, то крутив в повітрі, а вони реготали, аж заходились. Марика дивилася на них і в блакитних очах бриніли сльози.

-- Ти , чого , подруго?— звернулась до неї, Хелена.

-- Згадала своїх хлопчиків. Твої близнюки мені їх нагадують, Модусові мабуть теж.

-- Не сумуй , Марико, звичайно твій біль не згасне ніколи, та в тебе на руках зараз, хоч і не рідне, та вже мабуть дороге для тебе дитя. Воно зменшить твою тугу.

-- Мабуть так. — погодилась Марика, і ніжніше пригорнула до себе немовля.

6

Шутім, як і першого разу, коли водив Карола до Лісовика, ішов по переду. Хлопець брів по заду і був весь час замислений. У нього в душі, було відчуття, що ота, майбутня мандрівка, про яку казав Муеро, щось змінить в його житті, і це відчуття збуджувало його. І від того він все прискорював і прискорював шаг. Він обігнав свого провідника , наче сам знав дорогу і пішов далеко вперед , коротун за ним не вспівав.

-- Агов , хлопче, може притримаєш коней, бо я за тобою не вспіваю. Боги не дали мені такі довгі ноги, як тобі. Чи ти, краще за мене, знаєш де я живу?

Карол схаменувся.

-- Вибач, Шутіме, я трохи замислився. — зупинився Карол.

-- З твоїми думками, можна забрести хтозна куди. — посміхнувся чоловічок.

-- Послухай , Шутіме, я давно хотів тебе спитати, звідки ти тут такий узявся? Я ніколи не бачив такого народу. — несподівано для Шутіма, спитав Карол.

Коротун здвигнув плечима.

-- Муеро казав, що до приходу Мари, був такий мандрівний народ. Вони подорожували нашими планетами, по чарівному переходу. Мабуть моїм батькам сподобався цей світ, і вони залишилися. Та вони вже давно померли, і я остався один. От і живу в лісі, самітником, бо яка жінка, схоче мати, такого чоловіка.

Каролові стало жаль Шутіма. Він спробував його втішити:

-- Десь у світі є і твоя половинка, і ти її, неодмінно знайдеш.

-- Тобі легко казати! Ти, он який, красень! — заздрісно пробурчав чоловічок.

--- Ти теж, але по своєму! --- і щоб змінити тему, спитав. --- Нам ще довго іти?

--- Та вже прийшли. Ось мій будинок!

--- Де? Я нічого не бачу!

--- Не туди дивишся, задери голову до гори.

Карол подивився в гору, і на одному з дерев побачив хатинку.

--- Ти живеш на дереві?

--- Так. Чому, тебе, це так дивує?

--- Але ж, це так складно, кожного разу залазити догори!

--- Кароле, якби ти був лісовим мешканцем, то не задавав би, таких глупих, запитань. Подивись на мене! Я навіть, як слід, і постояти за себе не в змозі! А, якщо прийде, якийсь злодій!

--- Злодій? Тут в лісі? --- Каролові стало смішно, і він пирснув.

Шутіма це, несподівано образило:

--- Ну не злодій, а великий звір. Яка різниця! І взагалі, кожен живе як уміє. Якби я знав, що ти такий… --- коротун не зумів підібрати підходящого, для Карола, прозвиська, махнув рукою, і додав: --- То залишив би, тебе, в своїй пасці!