Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 18

--- Ну годі, не гнівайся на мене. Я зовсім не хотів тебе образити. Пробач.

Карол, від щирого серця, попрохав вибачення, і карлик йому пробачив:

--- Забули.

Шутім підійшов до дерева, на якому була його хатина, і відшукавши серед гілля шворку, смикнув за неї. Згори, з тріском розмотуючись, опустилась мотузяна драбина. Чоловічок, з проворністю, якої від нього, Карол, зовсім не очікував, поліз у верх. Сховавшись в своєму будиночку, Шутім почав збиратися. Стоячи під деревом, хлопець чув, як на горі, щось гупало, гуркало, дзвенів якийсь посуд. Нарешті, важко сопучи, з торбиною за плечима, з’явився Шутім.

--- Ну, от. Я вже готовий в путь! --- бадьорим голосом, об’явив він.

Переселенці, рухались повільно, на возі по лісі дуже не розженешся. То корчі, то поламані дерева, по всяк час, перетинали шлях. Доводилось весь час зупинятись і розчищати дорогу. Мартін підійшов до Крістура щоб, спитати про спільне проживання обох племен.

-- Взагалі то, це питання , до нашого старшини. Та я гадаю ми зможемо на перший час розмістити дітей і жінок в своїх домівках. Для решти, збудуємо тимчасові курені. Потім, допоможемо збудувати власні будинки.

-- А скільки у вашому селищі хат?

-- Десятка два набереться. Місця хватить усім.

-- Я і мої люди , дуже вам вдячні за прихисток. Нам більше нікуди іти. Ти ж сам чув, що робиться навкруги. – сумно промовив Мартін.

Крістур, в знак згоди, кивнув головою.

-- Стій! Дали дороги немає. — хтось гукнув попереду. – Цей завал ми вже не зможемо прибрати.

-- Тоді розпрягайте коня. Віз залишимо тут. На болоті, він вам все одно не знадобиться. — скомандував Крістур. – Дещо з речей, нав’ючимо на тварину, решту доведеться нести самим.

-- Всього не візьмемо. — промовив хтось з селян.

-- Нічого страшного. До болота, залишилось не так багато іти. Повернемось сюди завтра в ранці і перенесемо решту речей. Їх тут ніхто не займе.

Мартін ходив між людьми і розподіляв поклажу. Нарешті рушили далі. Аж на вечірній зорі, біженці, увійшли до поселення болотників. Місцеві жителі гостино їх зустріли. Вони вже домовилися між собою, де житимуть прибулі. Людей швидко розселили і селище зажило звичайним життям. В домі голови, зібралася знайома компанія: Мозус , Крістур, сам господар з дружиною, добавилися ще Перус, Мартін та Муеро-Лісовик. Вони сиділи за накритим столом і розмірковували про подальше співіснування.

-- Щось, Карол затримується, не сталося б якогось лиха. На дворі, вже глупа ніч. Ліс для ночівлі, не саме вдале місце. — захвилювався Мозус.

-- Ти правий . – підтримав товариша Перус.

Всі одразу переключилися на цю тему. Хто пропонував, зразу іти хлопця шукати, хто діждатись ранку, та було зрозуміло , доля Карола і Шутіма, нікому не байдужа.

А хлопець з коротуном в цей час ішли по лісі. Темінь навколо була така, що хоч око видовбай. Вони натикались на стовбури дерев, шкопирталися через коріння і бурелом. Остаточно вибившись із сил, вирішили заночувати прямо там де стояли. С трудом, назбирали хмизу і розвели багаття.

-- Дивно, вже давно повинно бути болото. — виправдовувався Шутім.

-- Ти впевнений, що ми , ішли правильним шляхом? — спитав його хлопець.

-- Зараз, я, ні в чому не впевнений. В ночі, ліс виглядає інакше, ніж в день. Розвидниться, тоді побачимо. — відповів коротун.

Карол поворушив палицею в багатті, і сумно зітхнув:

-- Наші, вже мабуть повечеряли. Їсти хочеться так, що аж душа болить.

-- Думаєш, тільки тобі. У мене, теж мабуть , з самого ранку і крихти хліба в роті не було. А болотяні черви, такі смачні. — замріяно промовив, Шутім.

-- Так. Зараз я б і від черв’яка не відмовився. – погодився з ним Карол.

Він сердито жбурнув в багаття свою палку.

-- Спати будемо по черзі, мало чого може статися.

Коротун погодився, і першим улігся біля вогню, скрутившись калачиком. Карол посміхнувся, дивлячись на нього. Йому подобався цей чоловічок, трохи дивакуватий і безпосередній, наче дитина. Хлопець обперся спиною об стовбур якогось дерева, і став згадувати прощання з Міленою. В грудях млосно залоскотало , йому дуже захотілося її побачити. Він пригадав її миле личко, дотик ніжних рук, і важко зітхнув. І як їх згараздило, заблукати? Несподівано, юнак почув шурхіт. Десь зовсім поруч. Він взяв з вогню гілляку, і піднявши її над головою, трохи пройшов в перед, на звук. Спочатку він нічого не побачив, та раптом, перед ним, майнула якась тінь. «Невже шорхи?»-- майнула у хлопця , страшна думка. Він не уявляв, яка в лісі, ще може бути небезпека. Він почав водити вогнем , на всі боки, намагаючись висвітити ворога. З ліва від себе, він побачив дві зелені точки, за ними ще кілька пар. Він кинувся назад до вогнища, підкинув в нього хворосту. Прокинувся Шутім.

-- Що сталося? Чого ти розбігався?

-- Вставай , здається поряд підземляни. — схвильовано відповів Карол.

Коротун миттю вскочив на ноги і теж вихопив з вогню палаючу гілку. Він ще не зустрічався з цими тварями, та йому вистачало і розповідей про них.

-- Де ти їх бачив?

-- Он , з того боку. — тикнув пальцем, хлопець.

Шутім придивився, і теж побачив зелені очі, та вже не в купі. Незнайомці розійшлись на півколом, мабуть готовлячись до нападу. Чоловічок вище підняв вогонь. Потім повернувся до Карола.

-- Це не шорхи. — повідомив він йому.

-- А хто?

-- Вовки. Та від цього нам не легше. Ти вмієш лазити по деревам?

Хлопець ствердно хитнув головою.

-- Тоді залазь, а потім допоможеш піднятися і мені.

Каролові не потрібно було повторювати двічі. Він швидко задерся на найближче дерево. Шутім в той час стояв розмахуючи палаючою гілкою, та вона швидко догоряла. Вовки підходили все ближче і ближче.

-- Ти скоро там. – зляканим голосом гукнув коротун.

-- Давай руку. Я тебе підтягну. — скомандував Карол .

Він перегнувся через товсту гілляку і простяг другові руку.

-- Опустися нижче, я не дотягнуся. --- попрохав Шутім.

Юнак опустився трохи нижче і схопивши товариша за зап’ясток, з силою смикнув в гору, і якраз вчасно. Одна з тварин кинулась на свою здобич, та запізнилась. Чоловічок вже опинився на дереві. І зуби вовка голосно цокнули ухопивши повітря.

-- Що, впіймав облизня?— вже сміливо крикнув з дерева, Шутим.

Так вони і просиділи до ранку, майже не спавши. Звірі ночували тут же, і на ранок нікуди не зникли. Вони не збиралися іти з нічим, мабуть дуже зголодніли. Це були не підземляни, що бояться сонячного світла. Вовків, яскраві промені, не лякали.

-- Що будемо робити?— спитав Карол.

-- Наче я знаю. – здвигнув плечима Шутім.

Несподівано звірі нашорошили вуха і попідводились.

-- Вовки, щось почули. Дивися, як розхвилювались. — звернув хлопцеву увагу на тварин, коротун.

Друзі прислухалися.

-- Я теж щось чую. — радо вигукнув юнак. — Наче мене хтось гукає.

-- Може нас вийшли шукати. — висловив свій здогад, Шутім. І сам що є сили заволав:

-- Агов. Ми тут. Ідіть сюди.

Карол теж підключився. Став горлати ще голосніше, ніж товариш. Вовки відступили, але недалеко. Все ще надіючись, вполювати здобич. Зовсім близько почулися крики. Карол впізнав дядьків голос.

-- Дядьку Мартіне. Я тут, допоможіть!

Із за дерев, заявилися чоловіки. Хлопець, забувши про небезпеку, сплигнув на землю і допоміг злізти Шутіму.

-- Ось ви де!-- Радо вигукнув , старійшина.

Поруч з ним стояло кілька чоловіків , серед них і Мозус.

-- Ми заблукали. — винувато розвів руками Шутім. – Ніч, була дуже темна.

-- Нічого. Головне з вами все добре. — промовив Мозус. Він потріпав хлопчину за плече. Карол роззирнувся на всі боки.

-- Що, ти, шукаєш ?-- спитав його чоловік.

-- Та нас всю ніч, сторожили вовки. Я спочатку подумав, що то шорхи. Дуже злякався! Виявилось, це вовча зграя. Все ж , від вовків легше врятуватися. От ми і просиділи всю ніч на дереві. А тепер вони втекли і навіть доказів свого існування не залишили.