Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 60

-- Справа в тому, що я і сама ні в чому не впевнена. — знизала плечима, дівчина.

В хаті, на Мілину чикала мати, вона дошивала їй сукню і хотіла її приміряти. Мілена встала навпроти люстерка, сукня була дуже гарною, Орика була чудовою швачкою, але вона було блакитна і вишита стеклярусом. Побачивши своє відображення, Мілена наче збожеволіла. Не кажучи і слова, вона скинула наряд і кинувши його на лаву, вся в сльозах, вискочила з хати, мало не збивши з ніг Перуса.

-- Що це з нею?— здивовано спитав він, у дружини.

-- Це, все нерви. — зітхнула жінка. — Вона не хоче дорослішати. Пам’ятаєш, якою я була в цей день?

-- Найгарнішою проміж усіх дівчат!— засміявся Перус.

-- Зарьованою і з розпухлим носом. — поправила, його дружина. — Та нічого страшного, вона заспокоїться і до вечора прийде до норми. А, сукня їй дуже пасує!

Дівчина перебігла через вулицю і заскочила до двору Мозуса. Чоловік сидів на ганку і тримаючи на колінах своїх синочків, щось їм розповідав. Він підвів погляд і зустрівся з Мілиними очима. Наче блискавка пронизала його наскрізь. Ще в ранці, він думав, що йому, все наснилося. Та зараз, він був упевнений в справжності, своїх пригод. Дівчина, мабуть відчула те саме.

-- Дядьку Мозусе, дай мені відповідь на одне питання.

-- На яке саме, дівчинко?

-- Мені, на нього, чикати?

Мозус одразу збагнув, про кого питає Мілена. Він трохи помовчав, розмірковуючи, як краще відповісти, а потім сам спитав:

-- Ти, його кохаєш?

-- Всім серцем!

-- Тоді чекай, на нього! Я впевнений, вам судилося бути разом.

Мілена посміхнулася і пішла з двору. На поріг вийшла Марика:

-- Чого це прибігала, сусідова донька.

-- Питала, дещо, про вечірню церемонію. — злукавив Мозус.

-- Вона, що, у батьків не могла спитати?— здвигнула плечима жінка.

-- Інколи, чужим легше довіритись, ніж рідним. — думаючи, про щось своє, відповів чоловік.

Баз був завидним женихом у селищі. Багато дівчат сохло за ним, та він уподобав Мілину. Не те щоб, він її кохав, просто звик отримувати, все найкраще. Тому і запропонував їй, стати його нареченою. Дівчина була з порядної, заможної родини і сам гарненька. Його батьки, підтримали вибір сина, та й дівчина дала згоду. Все начебто було добре. Та ось зараз, вона стоїть перед ним і потупивши погляд пояснює, що передумала. Це, за кілька годин до церемонії! Він був розгублений і розсерджений, на неї .

-- Про що, ти, думала раніше?

-- Вибач, Базе, я не хотіла тебе образити. — винувато вибачалась, Мілена.

-- Я міг запропонувати свою руку, будь якій з дівчат і вони б усі погодились.

-- Я знаю. Та, я не буду твоєю нареченою, пробач.

Більше нічого не кажучи, Мелена повернулась і пішла.

-- Та кому ти потрібна, королево! Обійдемося і без тебе. — навздогін їй, крикнув Баз і пішов до свого двору.

Карол привів себе до порядку: помився, переодягся в святкове вбрання. Він хотів, щоб Мілена, була приємно вражена його зовнішністю і не пожалкувала про зустріч з ним. Хлопець начепив на пояс кинджал, на шию оберіг і вже був готовий вирушати до селища коханої.

-- Який ти, в мене, красень. — сплеснула долонями Орелія і посміхнулась до сина. —Я гадаю, моя майбутня невістка, варта тебе.

-- Звісно варта, мамо!— ніяковіючи, відповів Карол.

Потім звернувся до чарівника:

-- Орнагуле, відправляй вже мене швидше! В мене так серце калатає, що наче ось, ось зупиниться.

-- Не зупиниться, воно в тебе міцне!— засміявся старий. — Та перш, ніж відправитись, спочатку вислухай мої настанови.

-- Які настанови?

-- Про повернення назад. Ти ж, ще не володієш мистецтвом телепортації?

-- Ні. — посміхнувся хлопець.

-- Отож бо! Тоді візьми, ось цей перстень і надінь на палець. Це не просто прикраса. Він допоможе тобі повернутися. З його допомогою, ти швидко навідаєшся до всіх своїх друзів. Треба лише добре уявити місце, де хочеш опинитись і повернути персня на пальці, в який бік, значення не має.

Карол роздивився чарівну прикрасу. На вигляд, це був звичайнісінький перстень, ніколи б не подумати, що він чарівний, зроблений з білого золота, з печаткою сонця. Хлопець надів його на пальця і тепер, вже зовсім був готовий до мандрівки. На дворі вечоріло. Сонце , своїм боком торкалося обрію. Карол закрив очі і почув жіночий крик:

-- Мозусе, в нас на подвір’ї, ні звідки, якийсь хлопець з’явився!

Юнак розплющився, він і справді знаходився на незнайомому подвір’ї, а до нього з хати біг Мозус. Він схопив Карола в міцні обійми і закружляв з ним . У хлопця, аж в голові запаморочилось.

-- Мозусе, та годі вже, ти ж мене задушиш.

-- Кароле, хлопчику мій, який я радий тебе бачити!

-- Я теж! Я спочатку місця собі не знаходив, переживаючи за всіх вас. Та Орнакул мені все пояснив і відправив провідати тебе і Мілу. Де вона зараз?

-- На майдані. Ми, теж туди зібралися. — Мозус гукнув на дружину. — Марико, а йди но сюди, я тебе познайомлю зі своїм кращім другом.

Жінка підійшла і підвела синів. Карол їй вклонився і потис рученята обом дітлахам. Малі були дуже схожі на батька, такі ж русяві і блакитноокі.

-- Дуже приємно познайомитись.

Хлопець зрозумів, що Марика, його вже не знає. Та він і не наполягав на цьому.

Раптом з обличчя Мозуса спала посмішка. Він дивлячись просто у очі Карола спитав:

-- В тебе, що до Міленки, серйозні наміри?

-- Так!— трохи здивувався хлопець. — А, в чому річ?

-- В нашому селищі, сьогодні, свято. Дівчата, які досягли певного віку, стають чиїмось нареченими. Хлопці, привселюдно, просять їх про це.

-- А, Міла, вона теж збирається стати нареченою?

-- Звісно! Та чи стане, мабуть залежить від тебе. Ти, готовий?

-- Готовий, але не знаю ваших звичаїв.

-- По дорозі, я тобі все поясню. Ти маєш браслета?

-- Ні.

Мозус звернувся до Марики:

-- Кохана, ти б не могла позичити, хлопцеві одного зі своїх, а він тобі, пізніше іншого подарує.

Жінка, не сперечалася. Вона не могла втямити, що відбувається, але якщо чоловік вважає це правильним, то мабуть так треба. Марика вибрала, зі своїх прикрас, найгарніший браслет і передала хлопцеві.

На майдані, свято було в самому розпалі. Дівчата і хлопці водили хороводи і співали пісень. Перус і Орика не могли намилуватися своєю дочкою. Для них, вона була найгарнішою, про між всіх дівчат в поселенні. Блакитний колір дуже пасував, до її очей, тільки чомусь, на її милому личку, не було посмішки. Та ось настав час церемонії. Одна за одною, дівчата виходили на середину майдану, а хлопець, що обрав її, ставав перед нею на одне коліно і простягши обручального браслета, просив стати його нареченою. Вже всі Міленини подруги обручилися, підійшла її черга. Звісно, вона могла не виходити, адже зараз, тут, немає того, з ким вона хотіла б обручитись. Та якась невидима сила штовхала її у перед. Вона нерішуче вийшла і завмерла. Серце шалено калатало, руки тремтіли. Вона розуміла, весь сором свого становища. Баз не збирався виходити до неї, він стояв і дивився на дівчину зі злорадною посмішкою. Запанувала мертва тиша. Для Мілени, ця хвилина, тяглась довше за вічність, вона схилила голову і по щоці покотилась сльозинка. Її батьки розгублено поглядали, то на доньку, то на База, який стояв у натовпі і зловтішався.

-- Міленко!— несподівано, в тиші, пролунав молодий, хлопчачий голос. — Ти станеш, моєю нареченою?

Натовп розступився і дівчина побачила Карола. Хлопець ішов до неї, тримаючи не простягненій руці, браслета. Мілена дивилася на нього, повними сліз і щастя очима. Не в силі чикати, поки він дійде, вона кинулась йому на зустріч і обхопивши за шию, пригорнулась до нього. Такого, на цьому майдані, ще не було ніколи. Натовп загудів, але не осуджував. Навпаки почулися радісні вигуки і сміх полегшення, що все для Міли, закінчилося так добре. Лише одна людина не раділа її щастю. Баз розвернувся і пішов геть. Перус підійшов до Мозуса:

-- Я помітив, що це ти привів цього хлопця. Хто він такий і чому моя дитина, повисла в нього на шиї?