Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 8

3

До селища пастухів, де мешкали Каролові родичі, треба було дібратись як можна швидше, щоб був час попередити людей про небезпеку. Хоч і вийшли дуже рано , вже через пару годин, почала дошкуляти спека. Води набрали в дорогу багато, та вона швидко закінчилась. Добре було, лише немовляті. Воно задоволено посапувало, пригорнуте до грудей, своєї нової мамки. Дитині було тепло і затишно, а в грудях у Марики, достатньо молока, щоб він був ситим.

-- Швидше б уже прийти. – бідкалась жінка. --- Дитині потрібен спокій. Не можу дивитись як мале страждає. Довго ще іти , Кароле?

--- Страждає?--- посміхнувся, до дружини, Мозус. --- Хотілося б, мені, так страждати. Він єдиний, кого наші негаразди, не турбують.

Велетень, обережно, наче боявся ненароком нашкодити, обійняв дружину за плечі, і зазирнув в обличчя. Його погляд світився любов’ю і турботою. З боку, це виглядало так мило і хвилююче. Що визвало добрі посмішки, у його друзів.

Карол ішов поряд з Міленою. Він визвався допомогти нести клунок. Своїх речей в нього було не багато, і це йому було зовсім не важко. Він лише молив богів, щоб ці підземні створіння не обігнали їх, і не побували минулої ночі у тітчиному селищі. Він, мимоволі, прискорював ходу. Мілена притримала його за рукав:

-- Не біжи так, парубче, я, за тобою, не встигаю. Розумію твою турботу, але що сталось, те вже сталось, і ми, нічого не зможемо вдіяти. Під вечір будемо на місті , і все побачимо на власні очі. Якщо всі живі та здорові, ми їх попередимо, а якщо ні…

Карол зблід :

-- Не кажи, так! Ще раз побачити, таке, я не в силі.

-- Ми це бачимо весь час, на своєму шляху. — втрутився в розмову Перус. — Та що поробиш? Поки ми живі, треба мати сподівання на краще.

Далі йшли мовчки. Карол подивився на дівчину і посміхнувся, вона посміхнулась йому у відповідь.

-- У нас , скоро, повинна була початись косовиця. Трава в цьому році дуже гарна. – сам не знаючи чому, промовив Карол. Мабуть для того, щоб приховати свою зніяковілість. —Я дуже люблю цю роботу. Тільки тепер нікому буде косити, та і нема для кого.

Мілена доторкнулась до його руки, і зазирнула хлопцю у вічі . Погляд ніжний і турботливий. Каролові стало приємно від того погляду, і якось млосно на душі. Яке б лихо не спіткало, але молодість брала своє: хотілось жити, радіти, кохати. Може ці погляди і були початком того дивовижного почуття, яке люди називають «любов»?

Сонце пекло безжально. По переду показалась купка невисоких кущів. Юнак показав на них рукою :

-- Там, у верболозі, є джерело, можна трохи відпочити. Ми з батьком, тут, завжди відпочивали.

Мандрівники стомлено сідали у затінок. Тут, насправді, було прохолодно. Джерельце весело дзюркотіло і бігло маленьким потічком в траву. Перус взявся набирати свіжу воду, Міла йому допомагала. Карол спостерігав за їхньою роботою, і тільки тепер помітив , які вони між собою схожі, і не тільки на обличчі , а навіть в рухах. Він теж схожий на свого батька, принаймні, так казали рідні та знайомі. Марика дістала з клунка хліб та печені овочі, і почала ділити між усіма, враховуючи і Карола. Хлопець витяг і свої харчі:

-- Ось, візьміть, поділіть і це.

Марика, не кажучи ні слова, розділила і Каролові продукти.

-- О, та в нас цілий бенкет! – вигукнув, потираючи руки, Перус. — Сідаймо, швиденько поємо, і в дорогу. Ніколи розсідатись.

Карол взяв свою порцію і відрізуючи маленькі шматочки ковбаси , кидав їх то рота.

До нього повернувся Мозус :

-- О, який гарний ніж!

-- Це подарунок батька. Він привіз його з війни з каурданцями, а ще, ось цей амулет. — Карол дістав із під сорочки оберіг і показав чоловікові.

-- Гарна річ, коштовна, зроблена не в наших краях.

-- Коли батько мені його дарував, він розповів мені дивну історію, яка з ним трапилась.

Карол переповів батькову розповідь усім присутнім.

-- Справді, дивовижна пригода, з ним, трапилась. – мовив Перус. — Ми з Мозусом, теж приймали участь в тому , останньому бою. Можливо, десь поряд, з твоїм татом. Як дивно переплітаються людські долі. З батьком поряд билися, а разом з сином, тікаємо.

Міла уважно слухала розмову чоловіків, а потім попросила:

-- Можна і мені подивитись на твою прикрасу, Кароле?

-- Так. — хлопець передав медальйон їй у руки.

Дівчина стала роздивлятися його з усіх сторін.

-- А око у змії, немов справжнє. – вона надавила на камінець пальцем. В цю ж мить талісман розкрився наче квітка, на п’ять гостроконечних пелюсток. Від несподіванки,Мілена випустила його з рук:

-- Ой, я мабуть його зламала. — винувато прошепотіла вона.

-- Ану покажи . – Мозус простяг свою широку долоню.

Мілена положила на неї оберіг. Всередині на одній половині медальйона була висічена якась схема, а на іншій був напис не зрозумілими письменами. Чоловік уважно його роздивився:

-- Ти де натискала?--- спитав, він у дівчини.

--- Ось тут, на оцей чорний камінець.--- показала вона пальцем.

Мозус зробив теж саме. Амулет набув попередньої форми.

--- Медальйон і ніж справді створені одним майстром. Вони, наче одне ціле.

--- Теж саме, казав і батько. Та я, вже їх з’єднував. Ви, не повірите, що з того вийшло!

--- Що?--- одразу зацікавилась Мілена.

Карол розповів,про те, що з ним трапилась у лісі.

-- Дивина, та й годі. — лише й промовив Перус.

А дівчина, якось недовірливо посміхнулась. Карол зрозумів, йому не повірили. Та не образився, він звик до цього.

-- Ну, годі відпочивати. Вирушаємо в дорогу , бо можемо не встигнути. — скомандував Мозус . А потім тихо додав:-- Якщо є куди поспішати.

Та, останніх його слів, ніхто не почув. Мандрівники хутко зібрались і вирушили далі. Подорож хоч і була виснажливою, але минула без пригод і під вечір вони вже були в селищі пастухів. Худобу, на ніч, ще не зганяли і на луках навколо поселення паслось багато скоту: корови, вівці, кози, а також великий табун коней. Побачивши живність Карол одразу заспокоївся. Це означало, що в селищі всі живі та здорові. Селяни порались по господарству, і на подорожніх, майже ніхто, не звертав уваги. Вони стомлено брили слободою. Карол привів їх до двору старости. Тітка Хелена зупинилась посеред двору роздивляючись незнайомців, та помітивши між ними племінника, просяяла:

-- Кароле, хлопчику мій, я й не сподівалась побачити тебе так скоро. А що, це, за люди з тобою?— та раптово замовкла, зазирнувши хлопцеві в очі.

-- Де дядько, тьотю Хелено?

-- Що трапилось? – зляканим голосом, відчувши не добре, на питання питанням, відповіла вона .

-- Немає часу на балачки, шановна. – втрутився в розмову Мозус. – Жінки вам все розкажуть. То де голова?

-- На площі , на сходці. Вирішують коли починати стригти вівці. — розгублено відповіла жінка.

-- Це добре, що всі чоловіки в зборі. Не доведеться згукувати. Кароле види, ти ж знаєш, де це. — наказав юнакові, Перус.

Вже відійшовши від старостиного подвір’я , за кілька хат, як Карол почув тітчине голосіння. Це означало, що вона, дізналась про лихо. Хлопцеві очі зволожніли, він глянув на своїх старших товаришів. Мозус поклав йому на плече, свою важку руку, і злегка стис.

Ось і базарна площа. Посеред неї, на прилавку, над всіма іншими людьми, стояв дядько Мартін. Він перший побачив прибулих, перервав свою промову, і дивився на них поки ті наближались. Решта народу, наслідуючи його приклад , теж повернули голови в їхній бік.

-- Доброго вечора, шановна громада. Хоча наш прихід нічого доброго вам не віщує. — промовив до зібрання Перус .—Я і мій товариш, біженці з Дальніх степів. Цілий тиждень, ми, йшли до вас, майже не відпочиваючи, щоб попередити про велике лихо. Якщо, ви, не повірите нам, то повірте цій дитині, багато хто з вас його знає. З мешканців, його поселення, живими залишились лише він, і немовля.

— То що ж трапилось, не травіть душі , розповідайте.