Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 9

Розповідь виявилась жахливою. Навіть, завжди стриманий Мартін, заплакав, почувши про загибель Сармана, його родини, та всіх мешканців, сусіднього селища. Він обійняв свого небожа і звертаючись до незнайомців, спитав:

-- Що ж нам робити? Як захистити свої родини?

-- На сам перед, треба зігнати всю худобу в один загін. У вас в селищі, є такий?--- звернувся до чоловіків, Мозус.

-- Так, є. — відповів селянин.

--- Добре. Тоді заганяйте негайно. А решта, нехай туди ж, згукує людей: жінок, дітей, старих. Речей з собою брати не треба, хіба лише ковдри, щоб було чим в ночі накритись. Клятих шорхів, ваше майно, не цікавить. Лише ви самі, як харч. Треба назбирати, як можна більше дров, щоб вистачило на кілька великих багать, і на всю ніч.

-- Люди, -- звернувся до свого народу Мартін. — Ви все чули? То хутчіш виконувати, якщо хочете врятувати свої родини.

Натовп швидко розтанув, всі кинулись виконувати настанови Мозуса. То тут, то там, чувся жіночий лемент. У Кароловому селищі, проживало багато рідних, цих людей, і зараз, почувши страшні новини, жінки, їх оплакували.

-- А ви , друзі мої, ходіть за мною, в мою оселю. — запросив прибулих староста.

Селище гуділо. Хто жив ближче до загону, несли інструменти, щоб відремонтувати і ущільнити його. Інші тягли дошки та лати для нього. Жінки і діти збирали паливо для вогнищ. Старші люди пішли зганяти худобу та коней до гурту. Працювали всі дружньо і злагоджено. Спільна біда завжди згуртовувала людей і допомагала швидко порозумітись. Сонце вже наполовину сховалось за обрієм, сутінки огортали селище. Загін, майже, був готовий. Здавалося , і скотинка перейнялась хвилюванням людей, вона, підтюпцем збігалась з усіх боків, гнана пастухами, і дружньо заходила у ворота загону. Жодне, з цих божих створінь, навіть голосу не подало, наче відчували біду, що насувалась, тільки чутно було тупіт копит. Навколо загону лежали великі купи хмизу та дров , їх мало б вистачити на всю ніч. Чоловіки озброювались, хто чим міг. У кого були мечі , у кого вила та сокири , інші робили собі смолоскипи.

Селище спорожніло. В оселі старости кипіла робота . Хелена, трохи заспокоїлась, але однак, продовжувала схлипувати. Вона збирала в корзину харчі. Міла та Орика допомагали господині, Марика опікувалась немовлям, Ніка одягала близнюків. Тільки чоловіки зайшли у двір , всі принишкли, очікуючи наказу. Мартін витяг з повитки возика. На нього поклали все необхідне, і гуртом рушили до загону. Коли вже виїхали за ворота, староста, щось згадавши, повернувся назад. Він підійшов до свого собаки, що тихенько причаївся у буді, і зняв з тварини нашийника.

--- Вибач друже, мало не забув про тебе. Біжи, сподіваюсь, ти врятуєшся.

Коли прийшли до загону, Мартін, спитав у Мозуса :

-- Що робити з жінками і маленькими дітьми? Їх же, треба десь заховати.

-- Потрібен міцний будинок. Бажано не з глини, бо ці тварі, враз його розгребуть.

-- Тоді , думаю, підійде мій. — обізвався селянин, що стояв поряд. — Він, у мене, на половину з каменю, на половину з товстого дерева, і знаходиться ось, поруч з майданом. Так що, ми, зможемо його охороняти.

-- Добре. – кивнув Мозус . – До входу , потрібно наносити побільше хмизу і з причілка, теж. Нам не можна нехтувати безпекою . До оселі принести побільше ламп та оливи, щоб в кімнатах було видно як у день, жінок теж озброїти, на всяк випадок.

Настала північ. У таборі ніхто не спав, хіба що діти, і то тільки ті , які ще нічого не розуміли, а ті які були трішки старші, несміливо горнулись до своїх матерів, деякі злякано похлипували. Навкруги яскраво горіли багаття, вартові вдивлялися в темряву до болю в очах. Було тихо, лише потріскували вогнища, та, в загоні, вовтузились тварини.

-- Може, ми це даремно все, влаштували? – висловив свою думку один з вартових. – Може ці, як їх там, шорхи, пішли до якогось іншого селища, а ми тут паніку розпустили!

-- Тихо ,ти! Я через твою балаканину нічого не чую. – обізвався інший. — Мені, наче, щось вчулось.

-- Та ні , то тобі здалось! Мабуть з переляку!

Раптом недалеко, заскімлив і враз замовк собака. Коні в загоні, сполохались і почали перебігати з місця на місце.

-- Це, не даремно. — Мозус взяв смолоскип і вийшов трохи наперед.

Степовик підняв факел над головою, і побачив безліч чорних тіней навколо табору, тихих і страшних, як сама, ця ніч.

Мозус кинувся назад:

-- До зброї! Вони вже тут! За багаття не виходити, оборонятись біля вогню!

-- Розбирайте і підпалюйте смолоскипи! – закричав Мартін.

Запалені факели, ще більше, розігнали темряву, і тут, люди, їх побачили. Вони стояли навколо табору щільним кільцем, похитуючись на своїх кривих, але сильних, ногах, поблискуючи вилупкуватими очима, і вишкіряючи гострі, довгі ікла. В головах цих тварюк була лише одна думка, як здобути собі харч. Та як не дошкуляв шорхам голод, вони не насмілювалися підійти ближче , вогонь наганяв на них жах, і підземні мешканці вичікували слушної миті, щоб напасти. Люди , теж стояли в очікуванні, бачили, сили не рівні. Біля вогню, в них ще є шанс відбитися , а ось у темряві, вони враз будуть переможені. У когось з селян не витримали нерви, він істерично закричав:

-- Ми що , так і будимо на них дивитися!!!—і з усієї сили , жбурнув свого смолоскипа в кубло підземлян. Пролунав сильний, схожий на щурячій, писк. Вогонь потрапив на одного з нелюдів, він спалахнув як жмут соломи. Його сородичі, відсахнулись від нього, і позадкували. Бідолаха пищав і крутився по землі, палаючим клубком. Тоді , як по команді, в бік нападників, полетіло з десяток смолоскипів. Натовп шорхів почав задкувати, все далі і дали, полишаючи по собі палаючих родичів. Стояв несамовитий вереск. Люди кричали і махали зброєю, хто від люті, хто в азарті бою. Це було жахливе видовище. Шорхи, відступили!

-- Ми їх перемогли! Перемогли ! – Карол підбіг до Перуса, і аж підстрибував на місті, від радості.

-- Не радій передчасно. — заспокоїв хлопця, товариш. – Вони обов’язково повернуться , ніч ще не скінчилась. Треба налаштувати побільше смолоскипів, бо це, в нас зараз, найефективніша, як ми бачимо, проти шорхів, зброя.

Пройшла година, або й дві, шорхи не поверталися.

-- Мабуть ми їх добре налякали, бо вже скоро почне сіріти , а ці виродки не з’явилися. — сказав кремезний селянин з мечем в руці.

-- Так . Можливо вони сьогодні вже і не повернуться, але таку поживу, шорхи не покинуть, тому що голодні. А ми довго не протримаємось . Зранку треба вирушати в дорогу. Ці тварі, в низу, рухаються повільніше, ніж ми, по землі. Але ніхто не знає. Як далеко вони прорили свої нори, і де їх можна чекати. Вони гарні мисливці, і вміють чикати. — відповів, на те, Перус.

Карол вирішив навідатись до Мілени, вона разом з іншими жінками, була у хаті. Його шлях проліг уздовж загону з худобою. Біля самої огорожі стояв красивий, білий кінь, він фиркав і мотав головою. Хлопець на якусь хвилину зупинився, і замилувався цією красою. Йому, завжди, подобались, ці, граціозні істоти. Він простяг руку, щоб попестити тварину по морді, як раптом, кінь рухнув під землю. Карол так і закляк з простягнутою рукою. Несподівано, сильна, костиста лапа ухватила його за ногу і смикнула. Юнак упав, крик переляку вирвався з його горла. Що сили, він смикнув свою ногу, а іншою дриґнув, і влучив у щось м'яке і волохате. Із – за його голови , в низ полетів смолоскип, і Карол побачив того , хто його тримав. Хлопця,від відрази, аж пересмикнуло. Хтось схопив його під руки, і смикнув з усієї сили, звільняючи з лап шорха. Це був Мозус :

-- Ти в порядку, Кароле?

-- Здається. — відповів хлопець, обдивившись свої ноги.--- Лише штани порвалися.

-- Тоді не зівай, вони скрізь. — попередив Мозус .— Худобу ми вже не врятуємо. Шорхи вирили нору прямо в загоні. Будемо рятувати самих себе, та інших.

Чоловіки хапали смолоскипи, зброю і бігли до загону. Іржали коні, перелякано блеяли вівці, селяни розмахували вилами і сокирами, намагаючись відбити свою живність. Та підземна нечисть , лізла з нори як таргани, хапала, що було ближче і знову зникала в пітьмі, тягнучи за собою здобич . Карол бився разом з усіма, він помітив як шорх тяг до нори селянина, бідолаха пручався як міг, та сили були не рівні, хлопчина кинувся на допомогу. Ударом меча, він пробив потворі голову, підземлянин впав, та раптом знов посунувся. Карол хотів вдарити його знову, але збагнув, що потвору, тягне інша потвора, до нори.