Федія (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 11

--- Ви смілива людина. --- поплескав по плечу господаря, Теймур.

--- Мені набридло слугувати цим покидькам. Мене і брата захопили десять років тому. Ми підіймали проти піратів повстання та не вдало. Тоді загинув мій брат. Я поклявся що не підкорюся, і покараю негідників рано чи пізно. Тут я не один такий. --- люто і впевнено промовив чоловік.

--- Якщо це насправді так, то слушного часу і не вигадати. --- відповів на ті слова Карол. --- Більшість піратів в морі. Якщо потрібна зброя, я вам, з нею, допоможу. Я чарівник.

--- Зброя в нас є. Ковалі потай викували багато мечів і списів. Треба тільки згуртувати людей і спрямувати в потрібному напрямку. --- повідомив Замер.

--- Скільки на це піде часу?

--- Думаю не багато. Зараз я відведу вас до однієї людини він у нас найбільш авторитетний. Його всі поважають. Ім’я йому Ермс.

--- Добре. --- погодився Карол.

План дій, сам собою, вже складався в його голові. Зустріти Замера, було для них великим везінням. Мабуть Боги Світла і Добра сприяли їм як могли! Першим вийшов господар. Він роздивився навкруги і не помітивши ніякої небезпеки погукав решту. Минувши кілька будинків, чоловік завів своїх нових знайомих в маленький провулок, і підійшовши до непримітної будівлі постукав. За дверима завовтузились.

--- Це я, Замер. --- повідомив провідник.

--- Заходь. --- пролунав голос з середини і двері відкрились. --- А це хто з тобою?

--- Це наші спільники, Ермесе. --- відповів Замер.

--- Спільники? В чому?

--- Ми що помилились адресою? --- спитав у Замера Теймур. --- Ця людина не хоче бути вільною?

--- Ви знаєте як це можна зробити? --- дивлячись Теймурові просто у очі, спитав Ермс.

--- Зараз ми все пояснимо. --- став між ними Замер.

--- Ермесе, ми прийшли з великої землі по дітей, яких викрали жерці. --- почав свою розповідь Карол. --- Щоб їх повернути потрібна ваша допомога. Зараз на острові мало піратів. Якщо ви допоможете нам, то одночасно допоможете і собі. Замер нам повідомив що ви давно готовитесь до повстання, і у вас припасена зброя. А я чарівник, і теж маю велику силу. Давайте діяти разом.

Ермс вислухав Карола без будь яких емоцій. Потім деякий час стояв мовчки обмірковуючи почуте. Нарешті спитав:

--- Який у вас план?

--- Як нам сказав Замер, скоро почнеться нічна зміна на відбудові храму. Роздайте людям зброю. Нехай вони приховають її під одягом до того часу, поки беззбройні не залишать місце роботи. Тоді ми всунемо в бій з піратами і жерцями. Вважаю ми здатні їх перемогти. Я і мої товариші перейдемо в Світ мертвих, щоб повернути дітлахів, а ви поки ми не вернемось триматимете оборону. Сподіваюсь до нашого вороття решта піратів ще не з'являться на Далмарії. --- пояснив Карол.

--- А якщо пірати повернуться? --- спитав Ермс.

--- Тоді вся надія лише на вас. На вашу стійкість і згуртованість. --- відповів чарівник.

--- Що ж, кращого плану дій в нас все одно немає. Тому діятимемо за вашим. Друже, сповісти всіх наших: «Час настав». --- звернувся хазяїн будинку до Замера.

Той хитнув головою в знак згоди і вийшов. На дворі зовсім стемніло. З запаленими факелами, і з прихованою під одягом зброєю робітники збирались біля храму. Карол зі своїми друзями, переодягненими в рабів, теж були серед них. Вони начебто прийшли змінити тих, хто відробив свою зміну. Ермс шепнув одному з них:

--- Повертайтеся зі зброєю. «Час настав.»

Тільки но останній неозброєний будівельник полишив місце роботи, повстанці вихопили зброю і кинулись на охоронців. Зав’язався запеклий бій. Хоч піратів було і не багато, та в силі вони не уступали озброєному натовпу рабів. До оборони храму долучилися і жерці. Їх Карол взяв на себе…

Луна сиділа на кам’яній лаві у дворі замку і задумливо перебирала пальцями край своєї куртки.

--- Можна біля Вас присісти, красуне? --- почула дівчина хриплуватий голос у себе над головою.

Вона відразу впізнала того охоронця, якому нещодавно попало від неї.

--- Що мало дісталось, ще хочеться? --- спитала вона дивлячись з низу в гору.

--- Чому Ви панночко, така сердита?

--- А від чого мені бути доброю? Мені навіть дивно чути від охоронця таке питання. Хіба не ви знущаєтесь над бідолашними робітниками? Та так, що ті бояться навіть згадки про вас.

--- Не всі такі звірі. Мені теж шкода бідолашних, та що я можу вдіяти? --- розгублено розвів руками охоронець.

--- Ким ти був в Світі людей? --- несподівано перевела розмову Луна, на іншу тему.

--- Воїном.

--- За що ж ти віддав свою душу темним силам?

--- Хотів перемогти на турнірі. Я розумів, що моя фізична сила, уступає деяким бійцям. Хоч як би я не старався, то однаково не переміг би. От і звернувся до чорних чар.

--- І як відчуття перемоги? Успів насолодитися? --- з сарказмом в голосі спитала Луна.

--- Ні. Мене отруїли на святковому бенкеті. --- сумно посміхнувся охоронець.

Дівчина розуміючи закивала головою. Вона трохи посунулась звільняючі місце для чоловіка. Охоронець, ніяковіючи, сів поряд неї.

--- Тебе як звуть? --- знову запитала дівчина.

--- Тевій.

--- А мене Луна.

--- Чому ти тут? --- поцікавився Тевій.

--- Не знаю. Це для мене повна таємниця. Я дуже хочу повернутися додому, до своїх батьків.

--- Хіба це можливо?

--- Не знаю. Та сподіваюсь що можливо. Адже мене і мою сестру сюди якось доправили? Значить є і вихід.

--- Якщо і є, то дістатись до нього буде дуже важко. Без сторонньої допомоги вам не впоратись.

--- А ти, зміг би мені допомогти? --- несподівано спитала дівчина.

Тевій на якусь мить розгубився. Та потім твердо відповів:

--- Я заради тебе не злякаюсь і вогняної ями! Я для тебе пере…

Луна прикрила його рот долонею, не даючи договорити.

--- Час покаже. --- сказала на останок дівчина і пішла геть.

Увечері вона розповіла про цю розмову сестрі і няні.

--- Як ви гадаєте, він був щирий? --- запитала вона, у них, потому.

--- Важко сказати. --- здвигнула плечима Наріта. --- Те, що ти йому не байдужа видно і неозброєним оком. Та на що, раді тебе він здатен, побачимо.

--- Цікаво, а я комусь подобаюсь? --- спитала, тулячись до няні, Ніла.

--- Звісно подобаєшся! Ти ж така гарнюня! Тільки він ще не наважився тобі про це сказати. --- посміхнулась жінка.

Луна лежала на своєму ліжку обличчям до стіни, і згадувала Тевія, всі їхні випадкові, і можливо не випадкові зустрічі. Вона згадував події які були пов’язані з цим охоронцем, і все чіткіше усвідомлювала, що він дійсно непогана людина. Луна ніколи не бачила його розлюченим. Тевій не знущався з рабів і не бив їх. За весь час, що дівчина знала цього охоронця, вона не змогла як слід розгледіти його обличчя, через забрало яке він носить, але очі в нього були красиві, світло-карі оторочені довгими чорними віями, і голос був приємний. Раніше дівчина ніколи так не замислювалась про чоловіків. Якесь дивне відчуття наповнювало її, при цьому прискорювалось серцебиття, і важко було дихати. Луна натягла на голову ковдру, і намагалась заснути. Та як не старалась, в думках знову поверталась до охоронця, і сон ніяк не приходив. Лише далеко за північ втома далась в знаки і дівчину зморило. З того часу і Наріта і Ніла стали помічати, що її поведінка дуже змінилась. Луна стала стриманішою, спокійнішою. Дівчина почала більше уваги приділяти своїй зовнішності, ретельніше вибирала наряди. Коли котрий з охоронців зачіпав дівчину компліментом, вона не сердилась, а лише сором’язливо опускала очі. А якщо поряд з’являвся Тевій, її щічки просто полум’яніли.

--- Ти що, закохалась? --- без зайвої делікатності, запитала у сестри Ніла.

--- З чого ти взяла? --- питанням на питання відповіла Луна.

--- Ти дуже змінилась. Я просто тебе не впізнаю. Раніше ти не одному б охоронцеві пику заквасила, а зараз лише посміхаєшся і пускаєш очима бісики. То як я маю це розуміти?

--- То ти вважаєш я закохалась у всіх охоронців одночасно?