Федія (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна - Страница 9

Шаленіти йому було з чого. Луна і Ніла хоч і не схожі між собою та були однаково стрункі, статні з сильними ногами і тонкою талією. Одягнені в чорний облягаючий одяг, що вигідно підкреслював їхні фігури. Охорона що разу задивлялась коли дівчата проходили повз них.

--- Повбивала б всіх, якби мала силу. --- тихо промовила до Ніли сестра.

--- Ну чого ти так. Хлопець наче нічого.

--- Ага «нічого». Що ти в ньому гарного побачила. Мрець він і є мрець.

--- Але ж тут всі такі. Інших немає. --- спробувала виправдатись Ніла.

Та Луна лише здвигнула плечима. У вечері, коли дівчата повернулись до своєї кімнати, вони поцікавились у няні, якою вона думки про охоронців. Чи є сенс звертати на них увагу?

Ніла посміхнулась і подумала: «Мої дівчатка дорослішають!» Та в голос промовила:

--- Звичайні чоловіки. А чому ви питаєте, любі мої?

--- Та тут, один з них, здається заграє до Луни.--- лукаво зиркнула на сестру Ніла.

--- Хай тільки спробує! --- дівчина показала в напрямок дверей кулака.

--- Чесно кажучи, я не знаю що вам порадить. Не всі хто потрапляє сюди обов’язково мерзотник. Є звісно і покидьки. Та я впевнена що більшість опинились тут або по глупству, або для них так склались обставини.

Останню фразу Наріта промовила майже плачучі.

--- Нянечко, дорогенька не плач. Ми знаємо що ти хороша. Ти нам як мама. --- притулилась до Нарітиної руки Ніла.

--- Ти ніколи нам не розповідала що трапилось з тобою. Розкажи. --- попрохала Луна, і сіла поряд.

Наріта повідала дівчатам історію свого життя, і про те як вона сумує за своїми дітлахами, що залишились круглими сиротами. Немає такого дня, щоб вона їх не згадувала. Та допомогти їм з відси вона нічим не в змозі.

--- Бідолашна. --- погладила жінку по голові Ніла.

--- Так от, про охоронців… --- згадавши попередню розмову, продовжила нянька. --- … їхні душі, як і у інших рабів, живі. І залишились такими якими були ще за життя, а безсмертне тіло живе доти, доки йому не завдадуть смертельного поранення, або не спалять в угоду Магрі.

--- Ти хочеш сказати, що якщо людина була хорошою в Світі людей, то такою залишилась і тут?

--- Так. Просто у них немає вибору. Кожен робить те, що йому наказують. Одні працюють в каменярнях, інші охоронцями і прислугою. І якщо вам судилося прожити все життя тут, то…

--- Ні! Ми вирвемося з відси! … не дала докінчити думки Наріті, Луна. --- Та мати серед охоронців спільника, буде корисно. Треба придивитися до них. Можливо вони зможуть нам допомогти.

--- Звісно потрібно бути обережними, і не натрапити на такого що вірно служить жерцям. --- підтримала сестрину думку Ніла. --- Бо тоді нам будуть непереливки. До речі, Луна каже, що вони схожі на гидких ящірок.

--- Ящірок? --- перепитала Наріта.

--- Так. --- ствердно хитнула головою Луна. --- Таких самих як у твоїх казках. Зі слинявими, повними гострих зубів ротами, страшними лапами і сірою лускою.

Наріта замислилась.

--- Чому ти мовчиш? --- перервала її думки Ніла.--- Про що ти думаєш?

--- Я маю гадку, що можливо Луна права. Це ми з тобою не тямимо хто поряд з нами. Хіба людина, хай навіть мертва, здатна на таку жорстокість? Я весь час розкидаю розумом, для чого вас сюди доставили. Можливо це помста, а можливо ви якісь особливі і Магра хоче мати з вас якийсь зиск? Ось ви кажете, що Луна бачить жерців інакше ніж Ніла. Я ще з малку помічала, що ти їх сприймала по іншому, ніж твоя сестра. Ти боялась їх і не хотіла з ними спілкуватись.

--- Якого ж ти дійшла висновку? --- поцікавилась Луна.

--- Як би я могла це пояснити, то могла б щось і порадити. --- сумно похитала головою нянька. --- Час покаже.

«Севіла» стрімко наближалась до острова Далмарія. Друзі не тішили себе надією що тут їх зустрінуть з розпростертими обіймами. В море вийшли не всі пірати, багато залишилось для охорони рабів і безпеки острова.

--- Треба дочекатися ночі, і без бортових вогнів, тихо підійти до берега. --- висловив свою думку Пек.

--- Храм має бути десь в глибині острова, його не вийде швидко відшукати, а в ранці пірати помітять корабель. --- зауважив Плато.

--- Пек правий. --- підтримав капітана Карол. --- І Плато правий.

--- То як бути? --- знизав плечима Теймур.

--- Ми в темряві зійдемо на берег, а «Севіла» знову піде в море, подалі від берега, щоб її не помітили. В нас буде доба для повернення дітей. --- пояснив свою думку чарівник.

--- А якщо не встигнемо? --- спитала Хета.

--- З настанням темряви корабель повернеться і буде чикати поки це буде можливим. Якщо ми за добу не впораємось, команда знову відійде на безпечну відстань від остова і повернеться наступної ночі.

--- Це розумний план. --- Погодився Пек. --- Так ми вбережемо команду від піратів, і матимемо час для пошуків.

«Севіла» уповільнила хід і лише з настанням ночі причалила до берегів Далмарії. Щоб не розбити корабель об скелі, або не сісти на мілину, Каролові довелось застосовувати свої чари. Бо навіть знаючи ці береги, в повній темряві не можливо було б це зробити. На берег зійшли Карол, Теймур, Хета і Плато. Пек теж хотів вирушити з ними, та розумів що залишати корабель без капітана неможна. Тим більше, що наступної ночі знову доведеться наближатись до острова в темряві, і краще за нього цього ніхто не зробить.

--- Може візьмете з собою пару матросів? --- запропонував Пек друзям.

--- Ні. --- Відмовився Карол.--- Ми підемо в чотирьох. Доведеться іти потай. Чим більший буде натовп, тим важче сховатися.

--- І то правда. --- погодився капітан. --- Щастя вам і до зустрічі!

--- Вам теж. Будьте напоготові. Пірати можуть з’явитися зненацька. --- попередив чарівник.

Друзі повільно пішли в глиб острова. Місцевість була незнайома і час від часу хтось з них перечіпався об щось, або наштовхувався на якусь перепону. Набивши наступну гулю, Теймур не витримав:

--- Треба зупинитися, поки хоч трохи не розвидниться, або зійде місяць. Тоді підемо швидше, і наздоженемо згаяний час.

--- Ти маєш рацію, мало того що збиваємо ноги, ще і йдемо невідомо куди. --- погодився з ним Плато.

--- Храм може бути зовсім в іншому напрямку, і ми в пітьмі віддаляємось від нього. --- підтримала чоловіків Хета.

--- Ну добре! Робимо привал. --- під натиском друзів погодився чарівник.

Спробували трохи заснути. Та сон ні до кого не прийшов. Місяць так і не з’явився, тому чикали світанку, і тільки но засіріло, рушили далі. Їхній шлях пролягав через кам'янисту долину. Ранішня прохолода швидко минула. Безжальні промені Алагіра, здавалося пропікають мандрівників наскрізь, витягуючи з них останні краплі вологи. Вода швидко скінчилась, а навкруги лише розжарене каміння. Ніде не було ознак людської присутності, та навіть ніде було присісти і перепочити. Маленький загін з останніх сил рухався вперед.

--- Друзі, це мені тільки здається що ми вибрали не кращій маршрут по цьому острові? --- спробував пожартувати, Теймур.

Він ледь ворочав язиком в пересохлому від спраги роті. Карол у відповідь криво посміхнувся:

--- Я терпів до останнього, в надії що ми відшукаємо воду і якийсь прихист. Та даремно. Доведеться таки застосувати магію.

--- Давно пора. --- погодився з ним Плато. А потім засоромившись своєї малодушності, додав: --- Я не за себе переживаю, за Хету. Вона дуже горда щоб зізнатися що втомилась.

--- Угу. Є на кого кивнути. --- прохрипіла у відповідь жінка, і на її вустах заграла ледь помітна посмішка.

Карол опустився навколішки, бо стояти вже не було сили, і простягши правицю до сонця, почав бубоніти заклинання. На небі почали утворюватись хмари. Негода швидко набирала силу. За кілька хвилин зірвався прохолодний вітер і пішов дрібний дощ. Мандрівники підставляли рятівним струменям розжарені обличчя, і жадібно хапали вологу потрісканими від спеки губами. Та несподівано, поряд пролунав тріскіт. Це розпечене на сонці каміння, і зненацька облите прохолодним дощем почало розколюватись і стріляти гострими сколками. Друзі попадали долілиць, прикриваючи голови руками. Вони наче потрапили під гарматний обстріл. Це тривало недовго, та поранень не вдалось уникнути. Хеті, кам’яний уламок, встряв в ліве плече. Каролові розсікло щоку. У Теймура була розбита нога трохи вище коліна. Лише Плато відбувся дрібними подряпинами. Чарівник не міг дивитися друзям в обличчя, відчуваючи за це провину. Як він не зміг передбачити того що трапилось? Та ніхто з присутніх йому не дорікнув за це. Лише Теймур потираючи поранину ногу, промовив: