Повiя - Мирний Панас - Страница 108

- Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.

- А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.

- I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.

- Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!

- Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.

- Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.

- Веселий Кут зоветься.

- Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?

- Вiн самий. Знаєш?

- Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.

- Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.

- Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?

- Повезу, доню.

- Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?

- I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.

- О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.

Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…

Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.

"Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.

Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.

- Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.

- А що?

- Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!

Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.

Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.

Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.

Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.

- А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.

- Та це ж содержанка Колiсникова.

- Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!

Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.

- Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.

Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:

- Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.

- А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.

- Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?

- Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.

- Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?

Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.

Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.

- Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.

- А, це ви?

- Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.

- К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.

- Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн у Христi, увiйшовши в хату.

- А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.

Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид їй i прогув: