Повiя - Мирний Панас - Страница 109

- Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати!

Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий та неговiркий. Христя теж мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад, який досi був до її, той щасний покiй, якого вже давно не мала Христя. А їй найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому свiтi, як той одiрваний листок од гiлки, у неї на серцi похолонуло вiд тiї сварки Колiсникової.

- Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили свiтло.

I вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрiлася з Проценком, як той не поклонився їй i як знову стрiв її бiля квартири.

- Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колiсник, горнучи її до свого товстого тiла.

Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла у хатi i дожидала весни, коли земля уквiтчається квiтом, а дерева - листом.

Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг i не позначається, i днi такi яснi та сонячнi, а морози беруть своє. Аж пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi змело снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевитi журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у тi радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малює тiльки одна думка i яких чоловiковi довiку не доведеться бачити.

Задумувалася i Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город - курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми. Там, на тiм просторi, серед польового чистого повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною тiнню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де вона виростала… що з нею сталося? А подруги, з якими вона дiлила i радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала… "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.

Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.

- Татусю! та коли ж ми поїдемо?

- Скоро, скоро, - казав той. З весною у його почалася бiганина по службi, коли не в канцелярiї сидить, то по повiтах ганяє. Було так, що Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.

Прийшлося виїхати аж у маї. Колiсниковi треба було їхати у N повiт мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.

- Хочеш, поїдемо?

- Хочу, хочу! - кричала рада Христя. I на другий день ранком вони зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля скiлькох лiт безкраї поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi гаї, села, все одинаковi села, такi схожi з її Мар'янiвкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?

- Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колiсник.

Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони до Мар'янiвки, та й то Христi не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемiгши, спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.

- Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.

- А Мар'янiвка?

- Чого ж ти спала? Проспала, галочко.

- I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.

- Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.

Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.

- А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.

I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.

- От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.

Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.

Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.

- Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.

- Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.