Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 90

— Знаю, це дуже важко, — мовив він тихим і чужим голосом. — Але ти мусиш дозволити мені зайнятися цією справою. І поки я поратимуся, мені важливо буде знати, що ти в безпеці.

— З тобою я у безпеці, де б ми не були.

Метью похитав головою.

— Я гадав, що одного мого імені буде достатньо, щоб тебе захистити. Я помилявся.

— Залишити мене тут — це не вихід. Я не все зрозуміла з того, що трапилося сьогодні, але ненависть Доменіко не вкладається в мене в голові. Він прагне знищити тебе й твою родину, все, що з тобою пов’язане. Утім, він розуміє, що тепер не найкращий час для вендети. Але ж Пітер Нокс! Він хоче заграбастати «Ешмол сімсот вісімдесят два» і впевнений, що я зможу дістати йому цей манускрипт. Його не спекатися так легко, — зауважила я тремтячим голосом.

— Він погодиться укласти угоду, якщо я йому запропоную її.

— Угода? А чим ти хочеш поступитися?

Вампір замовк.

— Метью, я тебе питаю! — наполягла я.

— Манускриптом, — відверто відповів він. — Я облишу його і тобі дам спокій, якщо він пообіцяє те саме. «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лежав неторкнутий понад півтора сторіччя. Тож нехай лежить і далі.

— Не слід домовлятися з Ноксом. Йому не можна довіряти, — мовила я з жахом у голосі. — Тим більше увесь час — у твоєму розпорядженні, й ти можеш чекати на цей манускрипт скільки завгодно. Нокс — не може. Така угода буде йому нецікавою.

— Залиш Нокса мені, — хрипко кинув Метью.

Я гнівно вирячилася на нього.

— Залишити Доменіко тобі. Залишити Нокса тобі. А я, на твою думку, чим буду займатися? Ти ж сам сказав, що я — не засмучена мамзель. Тому припини ставитися до мене, як до засмученої мамзелі.

— Мабуть, я заслужив на це, — повільно проказав Метью, і очі його потемніли. — Але тобі й справді доведеться ще багато чого дізнатися про вампірів.

— Твоя мати каже те ж саме. Але тобі теж, мабуть, доведеться дізнатися дещо і про відьом. — Я відкинула з очей неслухняне пасмо і стала, схрестивши на грудях руки. — Вирушай до Оксфорда. Дізнайся, що там трапилося. — «Що там трапилося такого, про що ти мені все одно не розкажеш», — подумки додала я. — Але Метью, заради Бога, ні про що не домовляйся з Пітером Ноксом. І розберися у своїх почуттях до мене — не тому, що так не велить домовленість чи Конгрегація, і не тому, що тебе чимось налякали Доменіко та Пітер Нокс.

Мій коханий вампір, з обличчям, якому позаздрив би навіть ангел, поглянув на мене повними смутку очима.

— Ти ж знаєш, що я відчуваю до тебе.

Я похитала головою.

— Ні, не знаю. Коли будеш готовий, скажеш.

Метью замовк, борючись із якоюсь думкою, але так і лишив її невисловленою. Не кажучи ні слова, він рушив до дверей, що вели до залу, але зупинився на порозі, затримав на мені погляд, війнувши холодом та осипавши сніжинками, потім переступив через поріг і вийшов.

У залі його зустріла Марта. Вампір ніжно поцілував її в обидві щоки і похапцем сказав їй щось окситанською.

— Compreni, compreni, — відповіла Марта, жваво киваючи головою, і подивилася повз нього на мене.

— Merces amb tot meu cor, — тихо додав він.

— Al rebiere. Mefi.

— T’afortissi. — Метью обернувся до мене. — І ти обіцяй мені те ж саме: що будеш обережною. Слухайся Ізабо.

І пішов — без прощального погляду чи заспокійливого дотику.

Я прикусила губу і спробувала переморгати сльози, але вони заливали мені очі. Я ступила три повільних кроки до сходів на сторожову вежу — і сльози струмочком побігли по обличчю. Марта глянула на мене з розумінням і не стала мене зупиняти.

Коли я опинилася на холодному вологому повітрі, штандарт де Клермонів кволо маяв на флагштоку, а місяць і досі ховався за хмарами. Темрява тиснула на мене звідусюди, і єдина істота, яка цю темряву стримувала, тепер покидала мене, забравши з собою своє світло.

Я поглянула крізь зубчасту стіну вежі униз і побачила Метью, який стояв біля свого «рейндж-ровера» і про щось роздратовано розмовляв з Ізабо. Її щось приголомшило і вона вхопила сина за рукав, немов хотіла не дати йому сісти в авто.

Метью відсмикнув руку так швидко, що я не побачила самого руху — лише білу розмиту пляму. І з розмаху гепнув по даху автомобіля. Я аж підстрибнула. У моїй присутності Метью ніколи не застосовував сили до чогось більшого за горіх чи оболонку устриці, і я перелякано витріщилася на глибоку вм’ятину, залишену ним у металі.

Він похнюпився і схилив голову. Ізабо легенько торкнулася його щоки, і в тьмяному світлі я побачила сум у бездоганних рисах її обличчя. Метью сів у машину і сказав іще кілька слів. Мати кивнула йому і зиркнула на сторожову вежу. Я враз відступила назад, сподіваючись, що ніхто з них мене не побачив. Авто розвернулося і, хруснувши колесами на гравії, виїхало геть. Фари «рейндж-ровера» зникли за схилом пагорба. Метью поїхав. Прихилившись спиною до кам’яної стіни вежі, я не витримала і розплакалася.

Саме тоді я й дізналася, що це воно таке — відьмовода.

Розділ 23

До знайомства з Метью я була впевнена, що в моєму житті все розписане, розкладене по поличках, і не лишалося місця для чогось нового — особливо для такого неординарного об’єкту, як вампір віком тисяча п’ятсот років. Але він таки прокрався до порожніх недосліджених місцин моєї свідомості, коли тільки-но я втратила пильність.

І тепер, коли він поїхав, я з жахливою гостротою відчула його відсутність. Поки я сиділа на вершечку вежі й плакала, сльози пом’якшили мою рішучість воювати за Метью. Невдовзі я сиділа в калюжі, оточена водою, рівень якої невпинно піднімався.

Але, попри низькі хмари, дощу не було.

Та вода текла з мене й текла.

З моїх очей витікали звичайнісінькі сльози, але падаючи вони перетворювалися на гігантські краплини завбільшки з тенісний м’яч і з хлюпотом розбивалися об кам’яну покрівлю сторожової вежі. Волосся зміїлося по моїх плечах разом із потоками води, що струменіли кожним вигином та заглибиною мого тіла. Я розтулила була рот, щоб дихнути, бо вода текла по обличчю, забивала мені ніс, але і з рота хлюпнув нестримний потік води, що присмаком нагадувала морську.

Ізабо та Марта спостерігали за мною. Обличчя Марти було похмурим. Губи Ізабо ворушилися, вона щось кричала, але я не могла розчути крізь гуркіт тисяч і тисяч морських черепашок.

Я підвелася, сподіваючись, що потік води припиниться. Але він не припинився. Я спробувала крикнути жінкам, що нехай вода занесе мене геть разом із моїм горем та пам’яттю про Метью, але натомість із рота вирвався новий потік морської води. Я випростала руку, сподіваючись, що таким чином вода швидше з мене стече, але з кінчиків моїх пальців вирвалися нові потоки. Цей жест нагадав мені руку моєї матері, простягнутої до мого батька — і потік води посилився.

Вода лилася, а моє самовладання слабшало щосекунди. Несподівана поява Доменіко страшенно налякала мене. Метью подався геть. А я поклялася боротися за нього з ворогами, яких не могла визначити і зрозуміти. Тепер я усвідомила, що минуле Метью складалося не лише з таких простих і зрозумілих речей, як тепло каміна, вино та книги. Не проявилося воно сповна і в колі його відданих родичів. Доменіко натякнув на щось зловісне, щось сповнене ворожості, небезпеки та смерті.

Мене охопила втома, і вода потягнула мене вниз. Втома супроводжувалася дивовижним відчуттям піднесеності. Я зависла між світом звичайних смертних і стихією, що обіцяла необмежену та незбагненну силу. Якщо я піддамся цій підводній течії, Діани Бішоп не буде. Натомість я стану водою, я буду ніде і скрізь, вільна від свого тіла й болю. «Вибач, Метью», — хотіла сказати я, але замість слів вийшло булькання — то вода почала свою невмолиму роботу.

Ізабо ступила до мене крок — і в моєму мозку щось луснуло. Я хотіла застерегти її, але мій крик потонув у ревінні, схожому на ревіння океанської припливної хвилі. Біля моїх ніг піднявся вітер, закручуючи воду в торнадо. Я здійняла руки до неба; вітер та вода утворили такий собі стовп торнадо, що надійно огорнув моє тіло.